Їхати треба було в дуже нудній справі. Восени їхати в кілька сіл і там вислухувати одноманітні скарги вчителів на безгрошів’я, на порядки.
Ось чому я довго відволікав свою подорож. Та врешті далі чекати було не можна, і довелося виїхати. Треба плентатись багнюкою в різні кутки нашого повіту, забуті і людьми і навіть чортами.
Тільки це я говорю неправду. Бо чорти ці місця не забули. Виявилося, що чорти інколи відвідують нашу землю.
Не треба всміхатися. Хочу розповісти історія з чортами, що з’явилися в селі Клюваннях 1 Мар’янівці. Чорти зробили мою подорож цікавою, і я ніскільки не жалкував, що поїхав у цю нудну мандрівку.
Може, слід було б зробити спеціяльну розвідку про чортів у наших краях. Але я цього робити не буду, а почну розповідати лише свою пригоду.
А пригода справді цікава.
Все було звичайне. Звичайний осінній, подзьобаний дощем і зализаний вітром степ. Гнилі хмари пухли вгорі від вогкости, і билинка суха цілилася в них сердито. Навіть мій кожух боявся того нахаби-вітру, що залазив своїми дряпливими пальцями туди, куди мені й самому не дістати рукою, — дряпав мені спину аж до кісток.
Я вперто терпів. Дивився, як інколи вирине де-не-де зашарпаний, згорблений хутір. Він ніби в землю вріс від убогости й хоче сказати, що з нього продподатку багато не візьмеш. Пролетить галасливо вороняче весілля—гайвороння перекидається над головою петлями.
Попереду, аж на обрії, мереживом впинався в нібо ліс.
Туди мені їхати. Візник сказав, що там їхнє село, а за десять верстов убік друге село Мар’янівка, мені й там треба було побувати.
Рухалися ми поволеньки. Бо конячина мого візника ніяк не хотіла йти швидше за свій звичайний крок; мабуть знала, що вона працює не “відрядно” і “навантаження” їй не заплатять. Тюпала вона собі тихесенько. Хоч той веселий дядько й називав її найрізнішими назвами, навіть і такими, що ми вживаємо їх тільки тоді, коли нічим більше не дошкулиш.
Дядько розповів уже мені, що Й син його в місті вчиться на агронома і що той син у комсомолі, а сам він незаможник, бо:
— Без таких последствій невозможно!
А коли кобильчина вже хотіла зупинитися, дядько сіпнувся ввесь, задрав угору свою борідку, підняв батога:
— Ну, ну, незаможнице, страднице за революцію, ворушись, чого похнюпилась! У комсомол не віддам, зубів уже чорт-ма... Пора нові вставити...
Засміявся. Повернув до мене невеличке лице з чорненькою сивуватою борідкою й хитрими прозорими очима. Стрельнув плечем у мій бік:
— Що ж, товаришу, зробите, худоба, не розуміє, кого везе... гостя з города. Ну, а свого розуму їй не вставиш. Я помітив, що трохи моргнула густенька смуга лівої брови дядькової і блиснули хитренькі очі.
— Нічого, поїдемо. А як у вас у лісі? Дуже неспокійно зараз? Тут же банда була Іваниці.
Дядько цвьохнув батогом, довго дивився на мене, мабуть, слідкував, чи я боюся, чи ні, а потім заспокоїв:
— Нема тепер, збрів кудись. Кажуть, за п’ятдесят верстов чути було. А то говорили, що недалеко вони. Та тільки до нас більше не поткнуться, ми ж самі їх громадою прогнали. Остогидли вже-е!
Він сплюнув у бік спересердя і ще додав: — Не прийдуть, голубчику, злякаються. А хитрющий був отой самий Іваниця. А воно і їм тепер, бандистам, стало не солодко. Ганяють, а їсти нічого... Да-а, їсти нічого — на всіх не надаєшся... савєтськая власть!
Колеса місили грязюку нудно, одноманітно. Щось смутно-журливе й сухе, як грамофонна музика, шаруділи забуті билинки. У далені видно було село, і я побачив, як дядько почав прислухатись — слухав уважно, промовив:
— Дзвонять у церкві, значить; таки щось, справді, є...
— Що, свято яке?
— Та ні, там таке, що сором і говорити. А, може, воно й правда... Не розбереш... Я ото й поспішав, щоб узнати. Там ціла історія.
І він розповів мені цікаву історію, поки ми доїхали до села.
Ця історія стоїть у моїй уяві, ніби й зараз слухаю веселе дядькове оповідання.
Перед тим днем, як їхав я на село, увечері, невідомо звідки рознеслася по селу Хліванцях чутка. Хто її приніс — невідомо, але ця чутка враз якось на всіх дуже вплинула. Не раз уже тут чули про різні чудеса, а це — у сусідньому селі — та ще така подія! Баби аж цапки ставали, заходилися богу молитися, більшовиків лаяти і в той вечір збиралися молебень правити “об ізбавленії”. Увечері рознеслася чутка, що в селі Мар’янівці, за десять верстов від Клюванців,у баби Замойчихи народився чорт. Найсправжнісінький чорт.
А Замойчиха собі баба як баба — все, що в кожної баби, і в неї є, а звідки це сталося, чорти його знають. От буває ж таке!
Та ще ж як народився! Ото, значить, усе як слід там — баба-повитуха бере його в руки, тільки воно народилося, аж гульк — пупа немає. Без пупа народився. Ну, а далі дивиться, у волоссі все, руденьке. Поклала його в літепло — купати, значить — а воно з хвостиком і чхає від води.
— Свят, свят, свят, — христить його баба, а воно як гукне:
— Чого, стара, христиш, пусти... Хіба в нас бог є?
Баба отетеріла. Галас ізняла. Прибіг чоловік, збігаються люди. А воно, чортеня, само викупалося, стрибнуло з ночов на піл, злізло Замойчисі, його чортовій матері, на пузо та як зайшлося сміхом і кричить:
— Чого роти пороззявляли, чорта не бачили? Ану співати!
І почала співати “Ой, що ж то за шум учинився”. І як співає! Басом виводить, аж луна розлягається. Налякало всіх до смерти, Разів п’ять повторювало цю пісню.
Поспівало, ото, а тоді до Замойчихи, до матері, й каже:
— А ти чого розляглася, туди твою он куди, їсти хочу, ану!
Поліз сам, схопив, що слід, і давай ссати — поссав трохи. Покинув, розлютував, сплюнув та знову свою чортову матір, значить, Замойчиху, під бік та в живіт — як заверещить:
— Що ти таким пісним мене годуєш? Тягала в пузі, скільки там голодував і знову. Самогону мені — первака, дві пляшки щоб ураз!
Та всіма святими їх зверху і богом і богородицею. Люди перелякалися, несуть йому самогону, огірків, сала. П’є прямо з пляшки, заїдає й від задоволення хвостиком тільки верть, верть — покручує та зуби щирить. А самогону нікому не дає. Сам на животі Замойчихи гніздиться й п’є.
Напився, нажерся, пика червона стала, мов полив’яна, і очі блищать. Подивився навкруги та до Замойчихи:
— Посунься, ти чого розляглася, як поміщиця, це тобі не колись, а після революції.
Ліг спати чорт — п’яний і хвостика під себе підгорнув, тільки пухнастим кінчиком вертить. А люди до попа просити, щоб він молебень відправив. Не хоче піп, каже, в церкву не ходите, за обряди не платите як слід — все’дно бог тепер молитов не прийме, не справиться бог із чортом, раз ви йому молитвами не допомагали.
Перелякалися мар’янівці, і докотилася ота чутка до Клюванців. Тут люди теж на ноги стали і оце саме молебня правили, коли ми під’їздили до села.
Село Клюванці лежало попереду розкидане сірими хатами. Здавалося, що то земля вищирила свої брудні зуби в небо. Я обмірковував свою промову, що збирався зараз з нею розвіяти темряву селянських мас і довести безглуздість цього “чуда”. Пригадував, що я зараз говоритиму, і був певен, що розвію оцю чудернацьку дику брехню.
Уже в’їжджаючи в село, я все ж спитав свого візника:
— А ви, дядьку, вірите всьому цьому?
Він подумав зосереджено, поправив шапку й драного наритника на коняці і задумливо відповів:
— Хто-зна... А моторошно якось, знаєте... Коли б під собою власть почував... воно, конешно, а так... не ізвєстно.
— Ну, а в бога вірите?
— Та як вам сказати. Не то щоб вірити, а якось без бога... та нам і молитися не багато зосталось; вам, молодим, видніше, а ми в могилу дивимося. Ну, безпартєйная, ворушись, зараз побачиш свій рідний рабоче-крестянський клас.
Він цвьохнув свою “безпартєйну” по худих сухих ребрах, а вона здивовано поглянула на нього, ніби дивуючись, що він ображає її особу, і сумно махнула хвостом.
Ми в’їхали в село Клюванці. Широка вулиця з гнилою торішньою травою, бур’яном. Покалічені тини й підсліпуваті хати, але людей зовсім не було видно. За селом упирався твердо в землю ліс і підозріло мовчав. Звернули до церкви — на зустріч похід іде. Звичайно, не з червоними прапорами, а з охрестами й з попом на чолі. Народу — все село зійшлося, і всі рішучо йшли в степ у напрямі села Мар’янівки. Я стрибнув з воза, пішов назустріч, спитав голову сільради. Підійшов кремезний дядько з посмішкою під усами. На міцних, як викуваних з металю плечах, — сірячина.
Він винувато показав мені на похід, ударив об поли:
— Хто-зна, як його міркувати. Поговоріть самі з ними!
Голова комнезаму, ще парубок, каже мені, що тут нічого не вдієш, як отара йдуть і край — нічого й слухати не хочуть. Усе ж голова сільради став на воза, об’явив, хто я такий, і сказав, що має говорити промову.
Я спокійно виліз на цю рухому трибуну, але коли мене обступили підозрілі обличчя, сірі, нудній надокучливі,враз усі слова промови, що я її раніш був обміркував, вилетіли з голови. Щось я говорив, переконував, доводив неправдивість цього чуда, викривав релігійні брехні. Селяни стояли мовчки, тільки баби інколи кричали, що, мов, пора вже кінчать, мов, знаємо їх, говорити вони вміють. Але дядьки заспокоювали.
Під кінець промови я захопився вже сам і говорив з піднесенням. Здавалося, ніби й селяни почали мені вірити. Закінчив я якоюсь сильною фразою, і мене не здивувало, що натовп гучними оплесками покрив промову.
— Ну, думаю, значить, до серця дійшло!
Але голова комнезаму, щирий хлопець, винувато промовив:
— Вже, бач, звикли до оплесків. Раді, що скінчилося. Отож оплески — оплесками, а зроблять по-своєму.
І справді, з гурту почулися голоси:
— Уже кінець, можна йти?
Голова сільради оголосив, що вже кінець. І, на моє велике здивовання, похід пішов далі.
Ну, тут нічого не вдієш. Порішив і я йти, щоб там, на місці, все самому виявити, а особливо, щоб знайти злочинців. Пішов позаду разом з головою сільради, комнезаму і ще кількома дядьками.
Натовп уперто прямував уперед. Село вже зосталось далеко позаду, верстов за чотири. Я розмовляв собі з дядьками, коли щось заворушився народ і почав показувати вперед.
Глянув і я — здалеку йшов назустріч другий похід — теж з охрестами й з попом, і люди розтяглися далеко по дорозі.
Захвилювалися клюванівці, два походи почали сходитись, поки зійшлися. Пішов і я наперед, а там сварка знялася. Бо мар’янівці заявили, що в Клюванцях у Перепелиці Петра, у його баби народилося порося. Справжнісіньке порося. Розмовляє по-чоловічому, нічого не п’є, крім самогону, і їсть святі образи та перепаскуджує їх.
А сам Перепелиця тут ось із гурту вийшов і, звісно, образився. Почав кричати їм про чорта. Замойко і собі вийшов з гурту та до Перепелиці:— у його Палажки народився чорт? Та він за цього чорта печінки повідбиває, коли хто хоч слово скаже.
Перепелиця й Замойко зчепилися битись. Кожне село почало боронити честь своїх громадян і свого села. Баби заверещали з переляку, а попи, як мара, посходилися та христять хрестами.
Бійка зчинилася враз. Гаряча кривава бійка. Вже було кілька скривавлених облич. І це ж тільки починалося.
Я бачив, що справа кепська. Хотів сам розбороняти, але до мене підскочив якийсь паруб’яга і так по-товариському садонув під ребра, що я опинився аж за два сажні від натовпу. А там хтось іще ногою наступив мені на живіт так, що я насилу підвівся. Правда, у мене в кишені лежав револьвер, але, коли б я вистрілив, тут би мені й кінець, я це прекрасно знав.
А дві купи дядьків попадали і там товкли один одного.
Над ними тільки матлялися попівські підрясники, бо попи все ж хотіли розбороняти й лагідненько з боку християн дядьків.
Баби криком підбадьорювали своїх або з плачем відтягали чоловіків. Війна справжня. За галасом нічого не було чути.
Аж ось дивлюся я — з Клюванців мчить вершник, гонить свою конячину, скільки є духу. Під’їздить ближче — хлопець розхристаний, босий. Там, у бійці, його ніхто не бачить, бо хто не бився, той уважно слідкував за борнею.
Я назустріч хлопцеві — він підстрибнув до мене, кричить, а його ніхто не чує. Він мені розказує злякано з плачем і сльозами, а натовп реве. Тоді витягаю револьвера і двічі стріляю вгору — розлютовані обличчя повернулися до мене. Я враз їх приголомшив, сказав їм те, що привіз хлопець.
— Дурні божі, ось примчав хлопець з Клюванців. Іванець грабує село, забирає все з хат і навіть корови виводить. Он гляньте, із Мар’янівки хтось біжить, чи й там не таке саме?
Справді, з другого боку біг якийсь дядько в розірваній сорочці, стривожено махав руками й щось гукав.
Підбіг і захекавшись розповів, що бандити грабують село, підпалили сільраду.
Момент — усі стояли мовчки, а тоді, як божевільні, з плачем і ревом помчали до села: обидва натовпи в різні боки. А баби зразу заголосили, та така вже їхня вдача.