Підвівся з-за столу старий Йосиф і почав убиратись, щоб іти у своє “завєдєніє” ось поряд хати на оцій глухій вулиці глухого міста.
По вулиці навіть рідко їздять — інколи протупотять ноги й уклін Йосифові: о, хто не знає чесного старого Йосифа в цьому місті — ніколи зайвого за роботу не візьме. Так і говорять, коли дорогу вказують:
— А там, зразу за Йосифом...
Устав із-за столу Йосиф — між бровами круті глибокі дві зморшки, збіглася між ними шкіра горбом, і брови сиві низько впали на очі перами. Борода розгладилась.
Уже на старих руках жили сині випнулись — не ті жили, що випинались, як бив великим молотом у кузні. Ту силу роки з’їли та оці злидні — сам один з отими руками на всіх.
— Хе, не такий Йосиф, колись!..
Ударить інколи молотком і чує, як у грудях заколе — значить, треба відпочивати. Напинаються жили на чолі, на руках, а від горна в очах кола зелені, червоні...
Кучерявий десятилітній Аврам подав батькові хвартуха й заглянув йому в вічі своїми тихими очима в чорній рямці вій.
— Тато, я піду тобі допомагати... А коли виросту, буду великий, тоді...
Зникли зморшки в Йосифа між бровами, і піднялися два сиві крила брів угору—під бородою батьківська посмішка:
— Допомагати?
Сів і посадив на коліна Аврама. Жилава рука в кучерях дитини лоскоче: коли він уже вивчив лекцію і закінчив своє діло, тоді що ж, нехай іде. Але головне — нехай пам’ятає своє діло...
Не допомагатиме — буде белькотати, розпитуватиме з щирим бажанням допомогти. Роздуватиме вогонь з надто серйозно смішним виглядом.
Розповість йому Йосиф, чому гарно бути лікарем — лікар має гроші, не бідує, має шану, бо, безумовно, Аврам буде лікарем. Навіть коли б йому, Йосифові, ще частіш доводилось сідати відпочивати, а в очах боляче бігали криваві зелені плями і на скронях з тупим болем билися жили. Але він хоче бачити свого сина лікарем...
...
Ще прозоро-синьо в посмерку ранку, як Йосиф іде до майстерні, і бачить: люди гонять корів до череди і йдуть на базар, а він уже скрипить терпугом і роздуває, вогонь.
Над маленьким містом, над вулицями, вуличками й завулками б’ється крильцями соковитий ранок.
Щоранку йде на базар Лазар. Він живе там у провулку над проваллям у “халупі” з маленькими сліпими вікнами. На ньому ззаду й спереду висять два великі лантухи з барахлом — торгує різним стар’ям від заіржавілого гвіздка до драного взуття й одежі.
З базару Лазар іде обідом — обов’язково заходить до Йосифа в майстерню.
Маленький, у довгому сурдуті й старому капелюсі (носить і літо і зиму), кладе на долівку лантухи, важко розгинає спину — хрущать старі кістки. Сідає на лантух і розповідає новини, що чув на базарі, і всі свої жалі виливає. Жінці все гірше, а лікарТ дурно не хочуть прийти... Куди ж... нагодувати нічим навіть хору.
о Лікаря немає на що покликати? О, ось він, Йосиф, буде мати свого лікаря — певний, що Аврам буде лікарем. Вчиться добре, на останні гроші вивчать. А Соломон буде адвокатом — тоді бідним вони дурно будуть допомагати...Його сини, Йосифа Худомінського, бідного єврея — о!... Тільки що Соломон трохи не туди, але він і зараз за бідних... так, так, за бідних.
Розповідає ще Лазар — лають Соломона всі, що до більшовиків пішов... Нахваляються. Допомагає більшовикам робити всіх людей бідними, однаковими — торговлю ж розганяють.
Тихенько таємно:
— Неспокійно знову... Говорять, більшовики стривожені — йдуть офіцери. Нахваляються на євреїв. Говорять, тікати треба... Та що нам ! Ох!..
Хутко схоплюється Лазар, крекчучи і вгинаючись, кладе на плечі свої лантухи з барахлом і біжить далі, спотикаючись за поли завсіди затьопаного ззаду сурдута. Йому треба ще ходити по місту й купувати старе барахло, а тепер усі сами продають на базарі — важко...
Задумливо Йосиф проводить його... йдуть офіцери... Соломон... адвокат.
Між бровами виростають зморшки, падають очі долу, і він Іде додому. І думає Йосиф, що от багато живе людей — живуть так собі, звичайно, краще й ліпше, своїм життям... А він?... Діти ростуть — отут усе... Ні, ні, він не покине своєї майстерні, коли й діти виростуть — він їх у люди вивів... А там... Ото тільки Сара...
Йосиф мовчки-задумливо йде до хати...
Над містом узимку вітер виє. Виє, мов пес. У місті знають, що таке зима — Йосиф і Лазар добре знають...
Через місто узимку йшло військо. Скільки?.. Вулиці стоптало, степи збило — постріляні паркани, стіни і далека, чітка, як постріл, даль.
Йшли китайці, хунхузи, росіяни, ще середньовічне військо — це військо з німцями.
У старої Сари тепер увесь біль виходить через очі слізьми — очі зчервоніли й підпухли.
Закисли очі слізьми. Підходить Сара до малого сина Аврама:
— Скажи, синочку, є шабес скажи, ну, Аврамчику.
— Мамо, чого ж ти... Звичайно, є... Все є... То він так сказав.
І променисті очі — в очі матері.
Біль у Сари через очі слізьми виходить, а Йосиф заховав біль у грудях під сивою бородою. Неначе було так давно, хотів Йосиф мати свою власну “модистку”, і Фірі вже було сімнадцять років, уже за рік мала скінчити вчення — моторно й гарно шила — для своїх все шила.
А взимку над містом вітер виє, виє, як голодний пес. Ударить прозорою рукою, кулаком у ворота, в двері, і вивіска на майстерні металево б’ється й вигинається.
Знає старий Йосиф: коли зима, тоді в хаті холодно, а Аврам у подушках змерзлий сидить, на пальчики сині дує.
Але Йосиф не знає, що то кривава боротьба і що таке революційне горно. Не знає, що азіяти — це дикуни хижі з зеленими вогниками в очах і з рушницями за плечима. Не знає, що таке наша відвічна темрява.
З німцями йшло середньовіччя наших степів, вивісили відозву, де говорили:
— Бий жидів! Геть жидів з України! Принишкло. Вітер вив.
У такий вечір п’ятеро п’яних з червоними шликами грубо застукотіли в двері — на брудну лайку відчинив Йосиф.
Довго черкав сірника. Черкає, а вогню немає: тверді руки не вичеркнуть — дрижать.
— Е, біднота... Гамене вухо, є гроші? Ну!..
— Та чого на нього дивитись: давай усе! А то...
Наставили до лоба холодне дуло револьвера, і оперезав один нагаєм по плечах. Кінець нагая зачепив скулу й розсік рубцем... Кров...
Діти закричали.
— Чого верещите!.. А ну, бери надвір, нехай потанцюють на снігу.
Один помітив Фіру. Вп’ялися павуками очі:
— Глянь, брате, яка ондечки краля... чорнява. .. жидівочка...
— Замість грошей бери її, а з цими кінчай. В очах заграли звірячі вогники.
— Ходім, як тебе?
До Фіри.
Сара кинулась до них навколішки:
— Беріть мене... шматуйте і ріжте!
— Лізе, стара!.. — ручкою з револьвера стукнув її по голові. Схопив за волосся й відтягнув у куток — зареготали, з голови закапало червоне.
— Мовчать мені, а то, як цуценят, усіх отут покладемо... Радуйтеся, що вона є, а то б...
Схопили Фіру за руки й повели у ніч туди, в місто. Притихло... Соломон вийшов за ними, але на візникові понеслися в пустку, тільки тупо били копита і п’яна лайка. Тривожна така ніч. Ніч така, як буває тільки раз — шле з пустки свою криваву невідомість, тремтіння й кожної хвилини жах.
Тривожна така ніч.. татарська... азіятська...
Ранком другого дня прийшла додому Фіра, увійшла в хату і... впала непритомна. Не було на ній обличчя — прозорий віск і пара хорих вогняних крапок.
Роздягли — вся в крові, наче пошматоване тіло... Ще недавно випиналась молодість із персів, з очей...
Сара лежала в огні й не бачила, коли поховали дочку, а люди гомоніли довго. Скільки тоді було вирізано, побито євреїв!..
Тепер Сара мурмоче собі під ніс і вдень і вночі — мурмоче різні слова. Злякано зустрічає кожного й питає про Фіру. Голова в неї за-всігди зав’язана хусткою — болить. Жмут волосся тоді вирвав, і воно там більше не росте.
І ввечері, коли прийде додому з майстерні Йосиф, і вранці, коли він туди йде, Сара однотонно мурмоче тепер такі слова, мурмоче з болем тремтячим:
— Мій син говорить: не буде шабеса... немає нічого... шабеса...
Тоді підходить Сара до десятилітнього Аврама:
— Скажи, синочку, є шабес, скажи, ну?.. Аврамчику...
Бо як прийшли нові люди, що говорили про волю біднякам усім, Соломон пішов туди, і одного разу прийшов додому в суботу, брав у руки ніж, різав і говорив, що немає свята, він його не боїться й не визнає шабеса.
Борода впала на груди в Йосифа... Що ж, може, воно й так? Думає тепер Йосиф у майстерні...
А Сара:
— Немає шабеса... Немає свята. Ти син мій, ні, ти проклятий!
З-під хустки випало сіре волосся на очі, і з червоних очей біль слізьми.
Підійшла до Соломона тоді близько, тремтяче шамотіла, вигукувала прокляття.
Йосиф поклав руку їй на шию:
— Годі, Саро!..
Соломон пішов з дому, тепер рідко приходить, а Сара і вранці і ввечері шепоче:
— Немає шабеса... немає... Мій син забув про кару моїм дітям... Соломон...
І коли вона мурмоче, у Йосифа напружуються жили на руках, боляче б’ються на скронях від дум.
Тільки-но зараз хутко вийшов Лазар і побіг додому, згинаючись під злиднями й лантухами.
Розповів тривожні чутки про те, що неспокій іде. Офіцери... Його, Лазаря... ох, недобре на них дивляться, говорять: теперішня влада від жидів, і його стусонув сьогодні нахваляючись різник...
— Відкіля нам оце, за що ?...
Вистукує молотком по тонкому залізу Йосиф, і свої думи з гуркотом летять іскрами, як із-під кресала.
Клепає, вибиває копійки на свої злидні, а за дверима зелене прозоре літо..
Чудесне літо, бо не треба думати про паливо й замерзлого Аврама — думати інші думи.
За кілька день невелике свято — поминальний день тепер такий близький йому й великий...
— А Фіру хто спом’яне?
Під дзвін заліза, гук молотка й брязкіт жерсти вириваються думи — гулко, пругко, б’ються. Вилетить дума ластівкою — коли дума про молоді роки, про далекі надії, що їх плекали з Сарою. Вилетить дума іскрою з горна, боляче обпалить мозок — коли дума про Фіру, про Сару.
До Соломона звик Йосиф — Соломон за бідних... Аби за бідних і Аврам...
Немає шабеса, говорить Соломон, немає бога, одурюють людей — так і він, Йосиф, все життя молився, а що має? Забрали Фіру, хора Сара і сам у злиднях.
А Лазар!..
Хто розбере?.. А Соломон, може, й знає, бо поміж людей, хоч і молодий, а ніколи дурниць не говорить.
І шукає відповіді в чорних стінах, у німих шматках заліза.
— Здрастуй, тато! Клепаєш?
Глянув Соломон прямо у вічі батькові, зустрілись очима — давно не дивились один одному в вічі: помітив Соломон, що в батька очі все глибшають і туманіють. Волосся сивішає, а зморшки глибокі. Побачив Йосиф тільки, що в сина пал в очах, а в глибину лягла туга й зажура. Стиснув Соломон велику руку.
— Чому, сину, не приходиш?
— Зайнятий і вдень і вночі...
Розповів батькові, що він працює...
Похитував головою Йосиф, чув, як на ньому горять Соломонові очі.
Потім уже Соломон говорив тривожно, пошепки, що він забере їх з собою, що треба виїхати, бо йдуть...
Йосиф низько нахилився, а Соломон переривчасто говорив про небезпеку.
— Ні, ми звідси не поїдемо!— різко перервав батько.— Коли треба буде ще кару, то... Куди нам із злиднями?
— А я навіщо?..
Йосиф знову перебив: щоб більше про це не говорилось, не нагадував. У Йосифа замутніли очі.
У поминальний день зранку гуло з півдня, гуло все більше, наростаючи. По обіді пішов грозовий дощ — ішов довго.
Сім’я тривожно прислухалася до реву, до сміху в повітрі, дивилась на сірі стіни, на байдужий посмерк. Захлинались гармати з радощів, а десь тривожно гукав паротяг.
Відчинилися двері — з рушницею й кулеметною стьожкою через плече увійшов хутко Соломон. Здавалося, що він зовсім дорослий мущина в отій сірій шинелі, навіть мужність твердо ховалась у руках.
Зніяковів. Став на порозі, промовив:
— Я... хутко мушу йти... попрощатись... наступають...
Захекався, і не знає, куди подіти свої руки. Рушницю поставив у куток.
Поглянув Йосиф на вікно, на дощ, наче байдуже, потім устав і пройшов по хаті. Пройшов іще раз... без слів...
Хлюпав дощ настирливо, а потім змовк. Наче почало яснішати.
Наче...
Зовсім близько-близько вдарило гулко — рвонуло з-під землі, брязнуло, заторохтіло біля самої хатини... вибухи...
— Мамо... прости... ну, що ж, ми, ми за всіх...
Сара забелькотіла хутко, замахала руками: — Шабес... Шабес... мій син...
Несподівано підвелась, оплела руками шию сина — у весь голос:
— Не пущу!... не пущу! Куди?..
Біль з очей.
Аврам хлипає...
— Не пущу... говори все, роби що завгодно. Говори, що немає шабеса!
Підійшов Йосиф до Сари, обняв її за плече:
— Годі. Поцілуй, швидше... ну...
Сара покірно, як дитина, поцілувала Соломона в голову, в губи, в очі й щось мурмотіла, хлипала...
Аврам почепився на шию...
До батька Соломон:
— Тато!..
Глянули один одному в вічі і... зрозуміли.
— Синочку, коли не побачимося...
Махнув рукою старий, нічого не сказав — здавило...
Хутко вийшов Соломон...
Гупало, рвалось у повітрі.
...
Коли вже пісмерк починав темніти, повітря стало синє, і над обрієм загорілась сльозою велика зірка, гуркіт проглинула даль. Тоді до хатини під’їхали вершники.
Постукотіли грубо:
— Ну, комуністи, шевелісь там... Слиш! Відчинив Йосиф.
— Віш, халабірниє комуністи!
— Пархатий, гдє син?... Да говорі мнє правду... Что?...
— ?...
— Ну!
— Ах ти...
— ?...
— Виході по одному. І ето комуніст растьот?... — штовхнув у спину Аврама.
Вийшли у двір.
— Так, говоріш, нєт єво?... Так... Сюда становісь!...
— Що ж ми... простіть, не винні...
. — Молчать! Бері сєбє бабу, Серьожа, только знаєш, нужно твьордо держать в рукє саблю, і когда рубіш, тогда клінок нємного так направляй, панімаєш, чтоби только свіснуло і прямо с плечом снесьош.
. Коли від’їздили, горіла й хатина...
. Це вони “спасали єдину неділиму росію”.