Старенький напіврозбитий віз увесь час трясе й перекручує. Миршавенька кобильчина ледве плентається, і скільки її не підстьобує дядько вона зостається байдужою до цього й повільно крок за кроком, посувається далі. А у вечірній темряві здається, що вона стоїть на однім місці й місить густу мокру землю.
Дорога вузенька, по краях зорана, з глибокими коліями. А в них великі калюжі брудної застиглої дощової води. Вона голосним шумом лютує, що порушують її застиглий спокій, і великі шматки мокрої землі цупко хапаються за колеса. Вибратись звідти нема надії. Всюди в легкій темряві вороже виблискують калюжі.
А навколо, куди тільки кинеш оком, ріллі і ріллі... чорні й вогкі, наче сила вороння посідала на землю, вкрила її довгими крилами й застигла так непорушно. І скільки не їдемо, чорні ріллі повільно посуваються за нами, навмисне переслідують нас.
Небо сіре, брудне, руде, як і калюжі, а в повітрі густі, темні й брудні тумани. Дрібними краплинами сідають вони на землю, але так тихо й повільно, наче густі наволоки розіслались і застигли—ні сідають, ні підводяться.
Коли-не-коли звідкись проскочить вітер, заколихає наволоками, і тоді закружляють хвилі туману й невеликі ковтуни їх плинуть в просторінь.
По ріллях промайнуть тоді легкі силуети. Гонить вітер перекотиполя, а вони тікають, як маленькі звірини, в темні вогкі тумани—то спиняться на хвилину в придолинках, то знову тікають і тікають. Де вони найдуть притулок?
В сірій млі встає чорний гай. Тільки з краю помітні білі плями й густі кучеряві низько-похилені віти берез. Проходять журливі шуми по вітах і легкий скрип, жадібний і теплий, солодкі сни наспівує березам. А великі прозорі краплі спадають з віт. Їх така сила спадає і стільки в цьому покірливого теплого суму і глибокої мовчазної туги—тихий шелест від них таємними мелодіями проходить по листях. Вони ще сухі й пожовклі і де-не-де зостались на вітах.
Темрява повільно сходить на землю. Виглянула на хвилину вузенька жовта смуга на заході, ясною каймою озолотила сизі хмари круг себе. І тоді стали помітні темні постаті окремих дерев по-над дорогою, погрозливі й самітні, як вартові козаки коло війська поставлені, як хижі вороги ночи, що чекають здобичи. Чорними крилами вкриває землю, в густу безмежну просторінь зливає все навколо; тільки калюжі виблискують і говірливий шум води увесь час підіймається в коліях.
Невідомо, чи довго ще їхати до села Пучок — дорога всюди однакова. Візник з того-ж самого села Пучок, а проте й він збився вже. По боках тягнуться телефонні стовпи, і голосний спів дроту, далекий і чужий нам, виливає якісь свої глибокі скарги. І хоч я закутався в теплого кобеняка, вогкість і холод наскрізь пронизують мене. А десь глибоко встає тиха журба і безліч мрій і бажань легкими тінями проходить у душі. І безмірно вабить в теплу кімнату, до затишку й світла.
У візника рудий кобеняк, з великими латками на плечах і спині Він увесь вогкий і від нього пахне вовною й кислим потом. Коли-не-коли замахнеться візник пугою, підстьобне коняку. Коняка злегка шарпане возом, а потім знову йде повільно й тупо. І навіть лайка не допомагає, а вона в нього така тепла й лагідна.
Голос у візника м’який, покірливо журливий, як ця осіння ніч. Він, Андрій Тхір, і знає в селі Пучках усіх людей, як своїх рідних—в кого скільки землі й дітей, в кого хліба хватить і до нового, а в кого не вистачить і до Покрови. Може й про те розказати, в якої жінки дитина швидко буде, яка дівка добру втіху батькам принесе, та коли в кого корова телятко знайде.
Та що й казати—нічого там і знать, як того й села, тільки й слава, що село. Ані достатків в ньому, ані життя, ані надій на щось краще там. І новини він теж добре знає. Та тільки що то за новини? Хоч і не розказуй.
Запопали по весні панські землі. А земель тих—лани неосяжні: їдеш, їдеш, та й кінця їм не видно. Та землі все розкішні, чорні та пухкі, як паски на Великдень. Поділили, засіяли добрі люди. Уродився путній хліб—у рост чоловіка пішли жита; пшениця, як золото: густа та чиста. Думали—на зиму всім у Пучках хліба вистачить. А повернувся пан—забрав свої землі назад. Так, де-кому по копі таки дісталося, а хто й без того зостався..
А то таки знову. Хтось зимою порубав панський ліс. Хто й як, незвісно. Просто вскочив де хто, хто осмілився, зрубав дуба. Воно й те сказать: повернулися люди додому, треба ставитися—де ти дерева дістанеш? Ну й пішли рубати. Були й такі, що й продавали. Так то більш заможні дядьки. А тепер усім селом одвічай. Хто й рубав, хто й сном-духом нічого не чув—а всім одвічай.
Непомітно серед темряви виростає смутний силует з молитовно-піднятими вгору руками. А коли наближаємося—старенький, з обдертим дахом вітряк. Тихий шелест вітру затишним сумом проходе поміж крилами й чути легкий скрип валу. А за вітряком дорога круто спадає вниз, у якесь глибоке провалля.
— А ось і Пучки—радісно сказав візник— бідне, можна сказать, нікудишнє село. А проте живуть-же люди,— нікуди діватись їм...
Запахло оселею. Кілька сірих будівель виглянуло з темряви й застогнала в однім хліві корова, пережовуючи їжу.
Десь в далечі блимнув вогник, простяглися від нього довгі промінясті смуги, затремтіли полохливо в темряві й раптом погасли.
— А де у вас тут можна переночувати?— питаю візника.
— Да де-ж, як не в попа. Тільки в попа й можна—охоче відповідає він.— Усі там ночують. А в нас ніде — що таки тісно, а то й не окуратно. Як чистому чоловікові, то неловко туди її показатись, не то що ночувати. А в попа всі ночують...
Зустрічає нас якась висока постать із свічкою в руках і довго придивляється вузенькими очима, а потім привітливо киває.
— А, переночувати. Переночувати можна, як-же не можна, можна. В таку погоду та в дорозі, хоч кому треба перегрітись. Заходьте, будь ласка.
Голос у нього хриплий і грубий. Довгий підрясник, брудний на колінях і ліктях і знизу обірваний, наче злісно посіпали його собаки. А обличчя в нього з великим червоним носом, землисте, шкіра на ньому, як померзле яблуко.
В кімнатах панує якийсь кислий, тяжкий дух. Він змішався з холодом і вогкістю і ще більш дратує. Всюди безліч речей, баночок, мисок, порозкидано безладньо брудну одіж, стоять діжки з харчами, на полиці порохом вкритий хліб, а підлога брудна й заялозена —на ній сила сміття.
— Ну, вибачайте, добродію. У нас тут непорядки. Гостей у нас немає, а сами живемо, вибачайте, як свині. Та й нікому слідить у мене—попадя моя померла, а дівку хоч візьму, так вона до пуття нічого вам не зробить. Так-то, добродію,— виправдувався панотець. Він трохи помовчав, а далі почав знову скаржитись, і його густий і хриплий голос одноманітно й спокійно бубонів в цих непривітних занехаяних кімнатах, наче хтось увесь час знадвору стукав пальцями в шибки.
— А проте, як придивитись, так краще й жити не можна—загомонів він.— Оскуденіє, доббродію, всюди пішло, велике оскуденіє. То з чого ти будеш брати? Наплодилося люду, пошматували землі, а нових ніде взяти... Цілий вік тут прожив, зуби ось вищербились, і все бачу, і всіх тут знаю, як рідних дітей. І, боже мій, добродію, як люд паскудно живе. Там, де нива широчезна була—вузенькі смужки стали. Колись було по тижню оре чоловік землю, та кашу варить, та розкошує. А тепер і до обіду не вистачить йому роботи. От і живи при таких достатках. Ну, й пішли з того злидні. А в злиднях люд, як хижий звір, сам себе перегризе й кісточки оближе. Задушиться в цьому житті можна—й душаться, й гинуть. Як пригадаю, як колись були тут люди сильні та здорові. Іде було, як сокіл, ясний та веселий А тепер перевелись на ка-зна-що. От що. Гинуть, добродію, як мухи в окропі. І ратунку немає... Одним словом, злидні й злидні.
Його вузенькі очі встромились в одну точку у вікні, наче звідти, з темряви, бачив він І своє село, і його глибокі скорботи. А на голові ріденькі, обсмоктані косиці, руді знизу, закоптілі від тютюнового диму...
І коли він говорить і хитає головою, косиці жалісно тріпають над заялозеним комірцем підрясника.
— Так-то, добродію. А наше життя, що-ж як сами бачите. “Каков поп, таков і приход”.
— А може й це невірно. А скоріш буде—який приход, такий і піп буде. Бо де ж піп без приходу проживе?
І довгий день був так само сірий. Дрібні краплі дощу повільно сідали на землю, й у їхнім мороці визирали безмірно-тоскні й убогі селянські оселі. Коло воріт і по двору валялась сила гною, розмоклого від дощу. Десь з’явиться одинока постать, що пробирається поміж калюжами—і потім знову спорожніють вулиці, заплакані й глибоко-печальні, з великими калюжами рудої води.
Скликав селян на зібрання зарані, але почали сходитись вони лише надвечір. І йшли повільно, байдуже і знехотя. Так певне сходились колись, як зганяв їх земський начальник. становий пристав і безліч иншого начальства... Так і тепер ідуть. Хіба може внести це якусь зміну в їхнє убоге життя.
Та ось вже помешкання сільської школи зашуміло грубим безладнім гомоном.
Зібрання доручено скласти в кооперативних справах, але я зачіпаю й де-що инше.
Невеликий гурт селян тісно обступив мене й недовірливо й напружено прислухався до моїх слів. Балачка ллється тихо й лагідно, як спокійний струмок.
— Була воля, товариші, І землю можна-б здобути. А сталося так, як сами бачите, що все одійшло, не зуміли ви одстояти своїх прав. І знову перед вами таке-ж саме убоге, злиденне життя. Невже-ж з цим можна погодитись? Вас така страшна сила, що з нею гори можна перевертати. Невже ви не зумієте постояти за свої права?
Усе більш і більш уважно прислухаються, І гурт зростає.
— Е, що він там каже!— безнадійно махає якийсь старенький дідусь.
— Які там права!— чую голоси.
— Буде вже нам тієї волі та землі.
— Еге-ж! Спасибі за ту, що дали!
— По три аршини на чоловіка! Ато-ж!
— Ех! Годі вже про це балакати! Як жили, так і будемо жити. Якось проживемо, якось-то буде!..
А в другому кутку наростає дужий, бадьорий говір, з легким сміхом.
— Що ти кажеш: годі! А з чого жить будемо? Добре, що в тебе стільки землі. А я з чого хліб буду їсти?
— А хто-ж за нас постоїть, коли сами будемо нездатні? Злякались двох канчуків і а й годі вже! Ех, ви, козаки!
— Ні, я, братця, так скажу: коли буде організація, щоб значить, как слєдуєт, то діло ще можна виграти.
Юрба усе збільшується, і збільшується, дужими потоками наростає гомін. З того далекого кутка ллється бадьора хвиля, підхоплює мене, якась тепла й радісна іскра пронизує. Буду говорити сміливо й твердо.
— Товариші селяни!—голосно звертаюсь до всієї юрби.
Повільно стихає гомін, і всі уважно в напруженій тиші прислухаються до моїх слів.
— Товариші селяни! Прийшла була до нас воля. І всі змучені, з виснаженими руками простягліїся до неї. Але... але прийшли хижі вороги, ті, що злякалися нас, ті, кому так солодко жилося в часи неволі. Прийшли вони й, коли ми захиталися, вирвали з наших рук волю, в ярма знов запрягли нас. І от тепер перед нами безмірно тяжке життя, безліч страждань. Так невже скоримося ми цьому! Та невже покірливо покладемо знаду свої шиї в ярма? Нум знову, брати, до боротьби! До боротьби знову!
Але раптом сила ворожих, обурених голосів підіймається відповідь на мою промову.
— Що він там каже? Яка така воля може бути знову?
— Де та воля, де та земля, що ти хочеш дати?
— Руки від неї порепались, від землі тієї. А ти знову приїхав насміхатись. Годі вже: навчив!
— Ай, господи, господи! Зоставте нас! Не треба нічого: ні землі, ні волі. Нагодували — їжте тепер сами. Ай, господи, господи!
— Це він, братця, від панів присланий, щоб піддурити нас, підбить, а потім добре одшмагати нас, щоб знову взнали, яка то солодка воля.
— Ну, а ти думав як!
— Ти дивись, он у нього комірчики які білі, панськії
— І панським духом дхне від нього!—
— А руки, он глянь, білі, пухкі та ніжні!—
— А вже-ж. Землі не орав, кізяків не чистив.—
—Де-б там!
— Та що на нього, стерва, дивиться? Бий його, хлопці,— це шпіон.
— Шпіон, бий його!
— Ай, господи, господи! Зоставте нас!
— Товариші, братця. Що ви робите? То-ж наш чоловік, схаменіться. Братця, дайте слово сказать...
— Геть його к лихій годині!
Сила голосів зливається в один ревучий потік, і грубі, чорні кулаки махають у повітрі. Чорні холодні очі горять безмірно ворожим вогнем — і губи шепочуть якісь страшні слова.
— Бий його!
— Би-бий!
Якийсь чолов’яга в рудій свитці, широкий і незграбний, посувається до мене. Очі його глибокі й чорні налилися кров’ю й юрять божевільною злістю, і все темне Й страшне Обличчя нервово перекошується в хижім намірі. Хтось стримує за рукав його, але він рішуче виривається й наближається до мене.
Здоровенний, чорний і загрубілий кулак виростає наді мною. Щось боляче шпигонуло в щоку, і я падаю на підлогу.
А через хвилину, несвідомо боронючись, хутко зіскакую на лавку, вибиваю вікно й вискакую з кімнати.
А навздогін мені несеться сила грубих, лайливих і люто-схвильованих голосів.
— У-у-у!
— А-а-а!
Біль у скронях збільшується, але навколо панує вогкий холод. Він повільно заспокоює мене. М’які хвилі туману пливуть у повітрі, пестять злегка моє обличчя. А поблизу ялинка шумить мрійно, затишно й таємничо. Підійшов до великої стіни огорожі, але перелазити через неї нема сил—така глибока втома опановує всю істоту.
В школі повільно стихають голоси, й чути глухі кроки поблизу. Наблизились дві постаті. Ведуть якусь розмову тихо, лагідно, повільно. Певне зовсім забули про недавню подію.
— Ну, із й як-же порішили?—тпитає одна.
— Ну, що-ж ти зробиш? Пішов до нього — своїх-же кормів не стало. Кажу: дай хоч копу соломи—скотина подохне! Муляв, муляв, а далі каже: як станеш на тиждень молотить, то дам. Крутився, крутився—нічого не поробиш, довелося ставати.
— Так, значить, на тому й порішили?
— Та вже-ж. Що-ж ти будеш робити?
Одіходять постаті й за ними слідом стихає повільно балачка. Зібрався з силами й переліз через огорожу. Але навколо глибока темрява, й такі цупкі калюжі—нема змоги йти далі. Десь кілька разів блимнув вогник і зник. Куди йти і як знайти дорогу. Болісна туга охоплює мене, і здається, що навколо лише темінь, туман і цупка вогка земля—безмежне море вогкої чорної ріллі. Вся просторінь злилась у одну чорну ріллю і страшенно пригнічує мене своєю безмежністю. А вийти з неї ніяк! Боже! Хоч-би вузенька смуга сяйва! Але темінь і темінь та чорні рїллі...
Сів і покірливо байдуже став чекати, поки засвітліє на сході.
1/VIII 1918 р.