Приходили до Відділу Мистецтва Голов-політосвіти робітники з клюбу комунальників: аматори з українського театрального гуртка скаржитись — забороняють виставляти “Нечисту силу” та “Гріх і кару”.
Розбалакалися про театр, брак репертуару. Поволі перейшли до української літератури. Вони всі малороси. А якжеж. Читали Тараса Григоровича, люблять і уважають. Вже давненько грають, колись із самим Суходольським еге. Галіційська, знаєте, мова непонятна і не треба—нового театру — не український він...
Людям було ніколи один комуннст — поспішав на політграмперевірку, решта двоє мали негайно сповістити свій гурток про дозвіл “Степового гостя” бо вже остання репетиція, а тут губосвіта надсилає у Наркомос! Всеж-таки на останку спитав, хочете послухати нових поетів? Кого знаєте?
— Атож! Чули: Олесь, Чупринка, ая!... Знаємо.
— Ну, а далі? Нових, пролетарських? Вдарили по руках, що прийдемо до них у райони, влаштуємо кілька вечорів сучасної селянської й пролетарської поезіі з участю “плужан” та “гартованців”. Принесемо книжочки...
Коли нове житія трощить старі побутові форми, старі звички й норови, коли нова думка крадеться як той ворог, перше підсвідомо якось зневірюється людина, потім це нове опановує свідомістю і каже розставатися з дорогими, як сад дитинства, видно кругами.— ми пручаємося, вболіваємо за старизною, дитячою вірою, а таки приймаємо нове, одриваємо все дитяче від серця й кидаємо на брук під колеса тріумфуючої колісниці життя.
Коли з Шевченка зроблено українського святого, влаштовано ходіння на прощу до йою мощів на Чернечій горі і поклонення його іконі (у кожусі й шапці!), коли всі школярі визубрили “Садок вишневий”, усі діти автокефалистів простудіювали життєпис Тарасів Доманицького роботи, а єпископи в казаннях понаводили усі-всі цітати з Кобзаря, що сяк-так до Всевидячого ока стосувалися, коли від “Заповіту” не залишилося живого місця від повсякденного уживання... коли — однослово — чи не всі малороси попереверталися на свідомих українців і зробилося нагло, як стій, “велике національне відродження” — поодчинялнся нові українські школи: імені Олеся Гріиченка... — найкращих, найславніщих іменнів нової української літератури.
Нова українська література багато має визначних талантів, славних імен великих майстрів слова. Візьмемо з їх перші—ліпші шість найвідоміщих. Розгляньмо: Олесь, Чупринка, Самійленко, Філянський, Лепкий, Рильський.
Ніжний, тонкий лірик, співець природи, кохання, рідного краю...
Тепер провінціяльні баришенціі, вчительки по закутках України, попівни, дочки кооператорів і куркулів вичитують з замилуванням: “Очі роскрила конвалія біла”, “Опівночі айстри в саду росцвіли”, студійці з театральних гурточків виставляють “Етюди” з млосним коханням, а затяті, непримиримі петлюрівці, після знищення кожноі нової банди, на таємних зборах з участю шпигунів УНР декламують — “Меча Республиці”.
Сам поет нудить світом ув еміграції, кляне усих Петлюр і свою дурну голову, п’є гірку по шинках і проситься, аби його пущено до дому, до жінки й дитинки й каже, що більше не буде.
Дуже я його любив. Любив його життєрадісний, туркотливий, як джерельна вода прозорий та дзелентячий, похапливий вірш Химерна була вдача. Любив викомарювати і в поезії і в життю. Норовиста людина, шо раз якось одбрив рідного батька. Так таки начисто виголив. Приїхав ото до його батько—куркуль (з м. Гоголіва на Київщині). Синок пішов до редакції “Літературно-Наукового вістника”, узяв аванса під ненаписану збірку поезій (частенько це робив), купив до батькового сала дечого залити, напоїв тата і сам як годиться упивсь, тай каже:“Навіщо Вам, тату, бороду носити? Он у мене і вусів немає — голий як бубон. Давайте я Вас виголю”. Посідали любенько, узяв Грицько бритву і на чисто збрив батькові бороду й вуса. Що то старий сердився, як проспався! А син сміється — “кажіть шестя, що я Вас не зарізав з п’яної голови...”
Отаким глибоким філософом жив і помер не від хвороби а від... розстрілу і міні здається, що пішов інспектором піхоти й кінноти Холодного яру просто з цікавости — за ради “сильних вражінь”. Нехай на тім світі на себе ремствує за очайдушний експерімент.
Написав книжку поезій “Україні”, хоч і знущався з запічних патріотів. Жив собі тихенько нотаріусом, перекладав поза прийомними годинами з ріжних мов (знає іх чимало) дуже доброю мовою, не злим віршом. Що він сам написав? Якось і не згадаєш, що саме. Тактами крім назви книжки та “печи—фортеці міцної”, або “О дайте, дайте сто рублей любимцю руськоі ідеї” — враз нічого й не пригадаєш. Якийсь такий поет. А тепер ув еміграції петлюриній нарікає на Ч.К. і хоче тікати від революції на Марс. На землі занудився. Тай небезпечно, знаєте...
Це поет божественний. Скрізь увижається йому бог і все він його вихваляє — за ніч і за день і за цілий калєндарь. Однослово — хвилософ. І не аби який патріот “Гукайте, каже, їх, вони десь заблудились”. Усі малороси повинні поставати свідомими украінцями. Це завдання української літератури. Крім того, повинні вони — малороси пак—хвалити бога свого автокефального і посадовити гетьмана з короною:
“І на рунах своїх корону тобі твої несуть”...
Мова Його дуже милозвучна, урочиста, маєстатична, хоч у палац для делікатного вжитку. Да.
Пише галицькою мовою, бо сам з галичан. Писав багато, а що саме — не скажу. Писав не погано. Видав за кордоном аж у пяти томах твори Шевченка — велику роботу зробив, куди там і Доманицькому! Усе чисто повизбірав, до кожного титла й коми примітки поробив. Працьовита людина. Дуже не полюбляє більшовиків і нудить світом. Може років через 5 піде служити в Наркомос за спеца? Занудиться без роботи.
Ще хлопцем школярем комерційної школи написав киижочку поезій “На білих островах”. Перейшов на прозу. Писав про бабине літо дуже любо та мило. Полюбляє полювання й рибальство. Співчуває безпритульним цуцикам. Бував завше влітку в рідному маєткові родовому (батько—Тадей Рильський член старої громади!) і писав тендітні віршики про природу й кохання. Взагалі—пантеїзм. Революції якось незаприкмітив. Деж пак—з таких високощів! Тай на провинціі, в закутку живе... Що сталося з маєтком не знати.
Було це шість найкращих представників украіyськоі літератури, є чимало іменній і тут і за кордоном, куди виіхала українська література разом із Петлюрою. Хто тут залишився — творить “захалявну”, про те, що гине, мовляв, ненька Україна. Жиди та кацапи заїдають, дихать не длоть. Окупація московська... Завойовники...
Далі — прірва.
Стара українська література поволі приходе до самозаперечення. До футуризму. Останні її Могикане — ліквідують її. Дезертують.
Стрибок: “Доганяймо сьогоднішній день”.
Не з старої оцієї “української літератури”, а з прикорня живого життя під час великої пролетарської революції виникла нова література. І була вона відразу така як революція — пролетарська. Хоч були й діти злиднів селянських: Заливчий Андрій (загинув у Чернигові в панцернику під час повстання проти гетьмана) і революціонери-професіонали, як Михайліченко Гнат. Василь Чумак (розстріляні деникінцями), а поклали вони фундамент новій пролетарській літературі, що нічого спільного з старою, українською, немає. Беру з цієї пролетарської літератури тіі шість іменнів, що нині склали основу Союзу Пролетарських письменників “Гарт” і йдуть у наступ на буржуазну, українську літературу.
Що проголошує пролетарська література?
Ми не визнаємо ніякої української літератури. Не хочемо продовжувати жадних літературних традіцій. Не визнаємо еволюції літературних форм і в українській літературі ніякого місця займати не хочемо. Ані “збагачувати рідне письменство, скарбницю національної творчости”, ані бути українськими взагалі письменниками не бажаємо, Єдиний науковий спосіб думання—марксизм, єдина правдива ідея—комунізм. У мистецтві важливі не техничні засоби, а творчі задуми. Мистецтво існує заради змісту. Не хочемо в стару форму совати нового змісту, не хочемо зривати в повітря старі й нові форми буржуазної літератури. Знаємо, що наш пролєтарсьнвй зміст знайде й нову форму вислову. Маємо що сказати і це найголовніше —
Так каже сучасна пролетарська література і так каже сучасна наука.
Один з тих перших, що залишився не розстріляний білими (як Чумак та Михайліченко) під час підпілля. Загартований у великій боротьбі, випробований, незломний. Креше искри, що запалюють душу, знаходе слова, образи, котрі не забуваються й дзвенять повсякчас у пам’яти, організують свідомість до боротьби і перемоги. Физично слабий,— яко поет—найздоровіший, найменче підлеглий хвилевим настроям, монолітний, до кінця відданий ділу революції, сповнений нею, в ній жиючий і з неї п’яніючий, скупий на слова як ніхто в наши часи, невблаганний до себе й до других, вимагаючий цілковитої послідовности, цілковитого споєння життя й творчости, цілковитого знищення усих первістків старого. Але воднораз і не “казенна офіційна муза”. Ніжний та люблячий в глибині душі, але не маючий часу росперезуватися в особистім ліризмі. Його лірика—лірика революції.
Почав з агітки, з прокламашки і ось росте на очах не на аби-якого поета пролетаріяту, такогож монолітного, без роздвоєння, без сумніву, як і Еллан. Єдиний покищо, що починає йти певним шляхом оспівання продукції, боротьби, лірик, захоплений єдиним коханням — до нових людей революції даючий не запальники, а знаходячий конкретні, живі типи, добіраючий нові образи, куючий нові слова, творячий нову мову—з прикорня пролєтарського побуту, праці, боротьби.
Мрійливий юнак, імпульсивний, росхитаний. Ніжний лірик, що чарує своєю ширістю. задушевністю, парубоцькою очайдушністю. Прийшов з Донбасу, приніс з собою дзвін кайла й пахощі шахтарського життя — нові, своєрідні слова й звороти, що від їх закрутила носом доброчинна українська критика, приніс свою манеру вислову і ритм і музику вірша.
Ососюрив молодь, причарував і сам...розмагнітився. Пройшов фронти. Вкраїну з краю в край і досі ще залюблений у красивій позі й гучній фразі — щиро й наівно, просто, як хлопчик. € ще щось молодече, хлоп’яче в його творчости. Нерівність, хилитання, хвороба зросту, о скарбів йому одважила степова цілина Донбасу—гай-гай! Лежать вони іще непочатими, нерозробленими покладами...
Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усих хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює й полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе й до инчих. Хоробливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом ніжний і сором'язливий, химерний характерник, залюбленнй у слово, у форму, мрійник.
Як дон-Квізадо, очитаний у лицарських романах так цей — у сучасних формалістах, серапіонцях, пільняках. опоязах, практикуючий їхні теорії, занурений у ріжні впливологіі і все шукаючий свого творчого “я”. Несподівано для себе відчув себе в оточенню привидів старого світу, в обіймах старої просвітянської літератури і — кинувся на боротьбу з іми. Розклавіатурив себе і опинився врешті — перед обличчям неоспіваного пролєтаріяту.
Картає все гниле в революції, шукає його скрізь в імя своє і укоханої ідеї—комунізму, що її прийняв, як аскет і романтик.
Дульцінує життя то в один бік, то в другий, пише філігранові, вишукані твори не для пролетаріяту, а для інтелігенції.
А душа — пролєтарська, а сила творча, велика.
Майстер слова. Ювілер форми. Пише дивно. Залюблений в Комуну соромливо й інтимно. Роздум бере гору над уявою. Що дасть—незнати. Перед ім, як то кажуть ціле життя, а гевал з його добрячий, хоч і пише про хвору душу. І уже вчений і це — біда його і козирь воднораз.
Прийшов до “Гарту”, визнав марксизм, комунізм. Як перетвориться в його це все? З природи людина “сномплікована”, як галичане кажуть, єретик і норовистий.
Поет цікавий, вразливий, чудово схоплює живі шматки життя, відтворює, малює полотнища, що в іх пульсує кров і рухаються живі істоти. Псує йому потяг до философіі і ріжних “ризикованих концепцій”. Іще рве пута старих спогадів, у полоні того життя, що з його вийшов: прийшов з старої літератури і часами намогається перекинуть місток через провалля, з’язати пролєтарську літературу з українською. Инакше він не може.
Шість недогарків згасаючого світу і шість зелених молодих бруньків, що з їх розвинеться, проквітне сад молодої творчости пролєтаріяту. Вибруньковуються. Проголосили себе робітниками в майстерні нового життя. Нотую це, яко фант. Що буде далі, яка доля спіткає кожного? Чи не буде зради, втечі з фронту? Чи не впаде хто стомлений, зневірений? Все може бути.
Але-це тільки перший загін. Важливі не окремі особи, а сам фант утворення фронту боротьби супроти української літератури. Річ не в талантах і геніях, бо “кількість переходе в якість”.
За ними прийдуть нові й нові.
Вони прийдуть у свій час. І вже йдуть. Всі вони шукатимуть серед бурхливого моря революції бурштинових островів нового світу.
Це-ті перші, що вирушили в одкрите море й пливуть з певною кермою. з румпелем у руці в напрямку до бурштинових островів, до Елентридів комунізму. Дехто з їх ще бренькає стиха на приструнках “рідних кобз”, але тамо, куди вони простують — нові будуть засоби виявлення. І ці гартуються до їх прийняття, підготовання.
Є дві літератури: буржуазна українська і пролетарська. І є прірва. І не може бути ані згоди, ані порозуміння. Тільки боротьба
Боротьба € мати буття—це було засадою ще античного діялектичного думання. Хто-осторонь, хто хоче засипати прірву, односло во-хтоне з нами, той ворог!