В основу цієї статті, написаної в Чикаго на початку 1963 р. для збірки на честь Здзіслава Штібера = Studia z filologii polskiej i slowiańskiej, V (1965) увійшли лекції, прочитані на факультетському Засіданні Масарікова університету (Брно, 1933), в Ейльському лінгвістичному клубі (1943), та в Массачусетському технологічному інституті (1961).
Психологи здавна звертали увагу на існування відмінностей між спонукальною (конативною) та пізнавальною (когнітивною) функціями мови. Складне питання, як аналізувати та міряти інформацію, що міститься у наказових реченнях, гостро поставлено видатним спеціалістом у математичній теорії комунікації, D. М. MacKay (“The Informational analysis of questions and commands”, Information Theory, за редакцією C. Cherry, London, 1961). Фахівці в галузі математичної логіки неодноразово намагалися розкрити логічну природу імперативних висловлювань, визначити їхню спільність та розбіжність із декларативними реченнями. З усіх цих спроб найбільш плідною для мовознавства є стаття копенгагенського логіка Jörgen Jörgensen’а, “Imperatives and Logic” в Erkenntnis VII (1938), через те, що автор відштовхується від строго лінгвістичного визначення своєї теми, характеризує імперативні речення, “as sentences in which the main verb is in the imperative mood”, і справді користується цим критерієм. За такого розуміння імперативні речення з одного боку перевищують за обсягом поняття наказів, оскільки вони включають “not only commands or orders but also requests, pleas, appeals and other linguistic expressions of willing or wishing something to be done or not to be done“, з іншого боку поза розглянутого лінгвістичного поняття виявляються різноманітні форми транспозиції імперативних конструкцій у план декларативної промови; тим часом ці обидва розряди висловлювань нерідко поєднуються логіками.
Jörgensen справедливо вказує, що перевірочне випробування, що додається до кожного декларативного речення, не застосовується до імперативу: “Be quiet — is it true or false? A meaningless question” (cp. W. Dubislav, “Zur Unbegründbarkeit der Forderungssätze”, Theoria, III/1937); A. Hofstadter and J. C. C. McKinsey, “On the Logic of Imperatives”, Philosophy of Science, VI (1939); R. M. Hare, “Imperative Sentences”, Mind, LVIII (1949); H. S. Leonard, “Interrogatives, Imperatives, Truth, Falsity, and Lies”, Philosophy of Science, XXVI (1959). Саме непридатність такого випробування чітко відмежовує справді імперативні конструкції від усіх видів їхнього перекладу мовою декларативних речень. Критерій правди і неправди неприкладний до імперативу працюй, але стає цілком закономірним за будь-якої підстановки індикативного субституту: речення “Ти маєш працювати”, “Тобі належить, тобі слід працювати”, “Ти працюватимеш” безпосередньо відкриті для обговорення, чи варто дійсно працювати чи ні, чи правда, що адресат повинен працювати, чи неправда, чи стане він це робити чи не стане. Інший тип перетворень перетворює на тему предикації не предмет, а сам факт волевиявлення: “Я наказую тобі працювати”, “Я вимагаю, щоб ти працював”, “Тобі велено працювати”, і в цих випадках саме факт наказу підлягає перевірці: чи правда, що велено, чи це неправда?
Відповідно, у суто лінгвістичному плані, відмінною особливістю імперативу є неможливість безпосередньої трансформації наказових речень у запитальні. У той час як усі інші дієслівні конструкції оборотні в запитальні кореляти (напр. “Чи працюєш ти? Чи працював ти? Чи будеш ти працювати? Працював би ти?”), імператив “Працюй” позбавлений відповідного запитального утворення. Спроба Reichenbach’a {Elements of Symbolic Logic, New York, 1947, с. 342) включити до кола імперативних термінів такі допоміжні дієслова як shall та should є прикладом злощасного змішування елементарних лінгвістичних понять, типовим для операцій цього вченого з живої мови. Пари You shall do it — Shall you? та You should do it — Should you? разом з такими парами як You have done it — Have you? протистоять самотньому Do it.
Якщо імперативні речення, або власне, згідно з іншою термінологією, еквіваленти речень, що знайшли собі належне висвітлення в синтаксичних роботах, то морфологічній своєрідності імператива ще не було приділено достатньої уваги.
Історичні долі слов’янського імперативу та його сучасний стан у різних слов’янських мовах становлять у цьому відношенні чималий інтерес. Дієслівна основа без флективних суфіксів, одна або в супроводі різних експресивних частинок, що служила індоєвропейським імперативом, була, як відомо, витіснена в праслов’янській мові старим оптативом, і надзвичайно і надзвичайно повчальним є той ланцюг змін, якому зазнали склад і структура оптативних форм внаслідок їх перетворення на форми справжнього імперативу. Автору цих рядків вже неодноразово доводилося зазначати, що у сучасному російському наказовому способі найбільш чітко позначається свого роду рецидив індоєвропейського ладу, тобто. наближення імперативних форм до голої дієслівної основи, що вживається або самостійно, або у супроводі відокремлених, аглютинативно нанизаних суфіксів (див. вище, стор. 12-13 і 145-146). Фонологічно вони сприймаються як свого роду енклітичні частки. Безпосереднім імпульсом для такого трактування імперативних суфіксів послужила форма другої особи множини, що приєднує закінчення до тієї ж особистої форми однини: кинь-киньте, неси-несите. Звільнення суфікса “те” позначається 1) у його приєднанні до форми першої особи — пойдемте (у минулому столітті нерідко писалося пойдем-те) — для диференціації значень “я с тобой” і “я с вами”, 2) у поєднанні того ж суфікса з вигуками (ну-те). Відчуття автономності цієї частки ілюструється діалогом у романі Пантелеймона Романова:
— Садитесь сюда, — сказала Кэт ***
— Только “те” нужно выбросить, заметил Митенька. — Садись, а не садитесь ***
На шві між основою та такими суфіксами імперативу діють ті ж закони, що і на стику слів, на відміну від звичайних звукових законів між морфемного шва. Порівн. напр. імператив /р’át’sa/ пяться з індикативом /talp’átca/ толпятся та інфінітивом /kupátca/ купаться чи імператив /zabút’sa/ забудься з індикативом /skr’ibútca/ скребутся та інфінітивом /zabitca/ забыться, а також м’які зубні та губні перед зубними, чого інакше всередині слова не буває: /ad’én’sa/ оденься, /zár’sa/ жарься, /pr’ibl’is’sa/ приблизься, /upr’ám’sa/ упрямься, /gatóf’t’i/ готовьте, /gráp’t’i/ грабьте.
Подібні морфонологічні явища, що зближують кінець імперативної основи з кінцем слова, спостерігаються і в інших слов’янських мовах. Так, напр. і в польській, і в чеській дзвінкі та глухі приголосні всередині слова протиставлені один одному, а на стику слів в одних польських та чеських говорах перед сонорними глухі переходять у цьому становищі в дзвінкі, в інших, навпаки, дзвінкі в глухі, і в обох випадках так само трактується в імперативі кінцевий приголосний основи перед суфіксом першої особи множини: у тих говорах, де кінцевий приголосний слова дзвінкий перед початковим сонорним, ми знаходимо не тільки groźmy і pledźmy, але також nieźmy і pledźmy, а у чехів як vezme, так і nezme, і відповідно vez mi і nez mi. Там же, де кінцеві приголосні слова в цьому положенні глухі, відповідно в імперативі фігурують перед /m/ глухі приголосні: nieśmy, piećmy, grośmy, powiecmy, а по-чеськи nesme, vesme (від коренів nes і vez} подібно до словосполучень nes mi, ves mi, між тим як усередині слова дзвінкість перед /m/ зберігається: vezme “візьме”.
Оригінальний розвиток українських імперативних форм неодноразово спантеличував дослідників. Поставала ціла низка питань: Чому відпадає голосний в імперативних закінченнях -мо і -те, тоді як ті ж голосні послідовно зберігаються у відповідних формах теперішнього часу? Іншими словами, як пояснити наприкінці слова різницю між індикативними формами 1. та 2. особи множини як пасéмо, пасéте та імперативними формами тих самих осіб і того ж числа пасíм, пасíтъ? Як історично обґрунтувати м’якість кінцевого приголосного в останній формі? Навіть прийнявши припущення про початкову м’якість українських приголосних у положенні перед /е/, важко допустити, щоб втрата кінцевого /е/ у цьому закінченні відбулася в українській мові ще до затвердіння приголосних перед перед /е/.
Історія звуків української мови свідчить, що вже у XIII столітті приголосні перед /е/ були тверді, тим часом як приклади імперативних форм 2. особи множини без кінцевого е не старше кінця XVI століття. Факт появи усічених закінчень “nur im Imperativ und niemals im Indie. Pres” довго служив каменем спотикання для філологів і спонукав їх висувати малоправдоподібні домисли про схрещення імперативної форми на -tе с мнимым праславянским вариантом императива на *-tь (Г. Ільїнський, “Zur Geschichte des Imperativs im Kleinrussischen”, ZfSlPh, ІІ/1925, с. 127-133). Виникав здогад, що в першій особі множини український імператив використовував чергування двох діалектних варіантів, -то і -тъ, і що усічена форма другої особи виникала за аналогією з цією альтернативою, але питання, чому обидва ці чергування залишилися "виключним привілеєм імперативу" продовжувало бентежити фахівців.
Тим часом, парадигми українського імперативу виявляються зрозумілими та глибоко послідовними, якщо поглянути на них саме у світлі специфічних особливостей імперативу в порівнянні з іншими дієслівними формами. В українській, так само як і в інших нащадках праслов’янської мови, спостерігається слідом за падінням слабких глухих виразне прагнення звести імперативну форму однини до голої основи. Ця тенденція стикається з двома обмеженнями.
Закінчення зберігалося, якщо йому передувало не менше двох незлогових фонем (стукни, підкрéсли). Крім того, закінчення зберігалося у дієслів з ненаголошеною основою, навіть якщо до таких дієслов приєднувався перфективуючий префікс ви-, що перетягував на себе кінцевий наголос (неси, винеси), але в тих випадках, коли останньою нескладною фонемою є /j/, кінцевий голосний завжди скасовується (тай, дій, стій). Там же, де жодна з двох названих умов не мала місця, тобто. не було ні поєднання двох нескладних перед кінцевим голосним, ні ненаголошеної основи, закінчення послідовно втрачалося.
Якщо ми поставимо собі питання, що є, відповідно до термінів L. Bloomfield’а, основним альтернантом у цій автоматичній альтернації, наявність голосного чи його відсутність, то роль основного альтернанта доведеться приписати саме відсутності голосного, бо такі неіснуючі форми, як *кýnу, *гádу (зм. кинъ, радь) і т.п., були б можливі в рамках українських фонологічних законів, тоді як такі утворення як *hlýpn’, *búbn’, *krýkn’ або *nes’ без ударного голосного (замість глипни, бýбни, крикни, неси) суперечили б цим законам. Таким чином, у синхронічному аспекті основною формою тут служить тема без флективного суфікса, а зовні зумовлений альтернант -u з’являється просто як приставний, парагогічний голосний (радь, кинь, викинь, вір), і ця втрата кінцевого голосного поширювалася в українській на вокальний префінальний суфікс закінчень множини (рáдьмо, рáдьте, киньмо, киньте, вірмо, вірте, грáймо, грáйте, але несім, несітъ, винесім, винесіть, стýкнім, стýкніть, підкрéслім, підкрéсліть). Порівн. напр. в історії російської, білоруської, польської, чеської та словацької мов. Про те, що скасування закінчення залишалося живим процесом, свідчать західнослов’янські мови. У польських пам’ятниках XIV століття і в чеських до початку того ж століття ще зберігалися, всупереч втраті кінцевого наголосу, такі пережитки як prosi, але надалі всі ці форми з колись ударним -i позбулися цього голосного (пол. ргоs, чеш. ргоs). Далі той же принцип був поширений в українському і на голосний кінцевого суфікса тих же закінчень: якщо цьому голосному передувало дві нескладні фонеми, він зберігався, якщо ж одна, то відпадав (стáньмо, стáньте і стýкнім, стýкніть).
У говорах це узагальнення поширилося з кінцевого голосного в імперативній формі однини на кінцевий голосний множини лише в межах тієї ж другої особи, тоді як кінцевий голосний у формах першої особи зберігався (несімо-несТть, стукнімо-стукніть, провітрімо-провітрітъ). Отже альтернація форм з кінцевим голосним і без такої в другій особі множини виникла аж ніяк не під впливом відповідної альтернації в першій особі того ж числа, як думав напр. С. Смаль Стоцький {Grammatik der ruthenischen Sprache, Вена, 1913, § 9), а безпосередньо за зразком такого ж чергування в однині імперативу; потім за аналогією з альтернаціями кінцевого голосного і нуля у другій особі обох чисел частина українських діалектів набула подібного чергування також в імперативних формах першої особи множини.
Говори з систематичною альтернацією голосного та нуля в закінченнях імперативу, напр. західний варіант української літературної мови, на якій базується Граматика української мови В. Симовича (Киев, 1919), має в своєму розпорядженні дві моделі закінчень наказового способу: #/V в однині і #/V+С+V/# у множині (# позначає нуль, V = голосний, С = приголосний). Усі ці альтернації з нулем автоматично зумовлені структурою безпрефіксної дієслівної основи, тобто наявністю чи відсутністю наголосу на основі та відсутністю чи наявністю поєднання нескладових фонем перед закінченням. Модель закінчень представлена таким чином двома комбінаторними варіантами - або # в однині і відповідно #+С+V у множині або V в однині і відповідно V+С+# у множині. У розглянутому діалектному типі після поєднання нескладових фонем флективні суфікси імперативу вимагають голосного, і в цих закінченнях безпрефіксних дієслів ненаголошений голосний допустимий лише після поєднання нескладових фонем. Таким чином тільки приголосний є невід’ємним елементом імперативних закінчень множини.
В українських іменних закінченнях немає приголосних парних але м’якості і твердості (тобто за наявністю та відсутністю дієзності), а в дієслівних закінченнях парні приголосні м’які в заключному положенні (бачить, бачать, беріть), але незмінно тверді перед заключними голосними (стати, стала, стали, станете, станьте). Під синхронічним кутом зору спостерігаємо, що у імперативі, тобто. в єдиній морфологічній категорії, що чергує нульове закінчення з вокальним, вищевказаний принцип розподілу м’якості та твердості поширений і на кінцеву приголосну фонему основи: тут парні за твердістю та м’якістю фонеми тверді перед заключним голосним слова та м’які у всіх інших положеннях: свисни, жени і кинь, киньмо, киньте, свиснім, свисніть.
В історичному плані слід припустити зворотний хід аналогії - лети (з твердим превокальним t): трать (з м’яким кінцевим t’) = тратьте (з твердим превокальним t): “х” тобто летіть (з м’яким кінцевим t’). Таким чином м’якість кінцевого приголосного у другій особі однини при твердості цього приголосного перед кінцевим голосним могла послужити стимулом до пом’якшення кінцевого приголосного у тій же особі множини на противагу його твердості перед кінцевим голосним. Факт м’якості всіх парних приголосних наприкінці українських флективних суфіксів, звісно, сприяв дії названого стимулу. В зв’язку з цим заслуговує на увагу що здебільшог говори з твердим /t/ в закінченнях третьої особи обох чисел теперішнього часу показують кінцеве тверде /t/ і в другій особі множини імперативу (С. Бевзенко, Історична морфолог1я української мови, Ужгород, 1960, с. 337).
З приводу кінцевих гласних українського імперативу та взагалі фінітних форм може бути зазначено, що обидві власне особисті категорії, тобто. перша та друга особа, чітко відрізняються диференціальними ознаками цих голосних: якщо форма закінчується на голосний, то перша, ознакова особа на противагу другій, безознаковій (див. вище) характеризується округленістю (бемольністю) цього голосного (киньмо, а з іншого боку свисни, киньте, або в індикативі пасý, пасемо, але пасете); тим часом як вузькість (дифузність) кінцевого гласного в особистих формах однини протиставлена відносній широкості (відсутності дифузності) у кінцевому гласному особистих форм множини (свисну і свисни, але пасемо, пасете і киньмо, киньте). Бемольність кінцевого голосного виявляється виявляється монополізована для першої особи на противагу не тільки другій, а й, власне кажучи, безособової категорії, тобто. так званій “третій особі”. Відповідно приголосний наділений низькою тональністю в закінченнях першої особи (їм, хвалимо, хвалім), але високою тональністю в закінченнях другої та третьої особи (їсі, хвалиш, хвалите, хваліть; хвалить, хвалять).
Розгляд українського імперативу та відмінювання взагалі має бути введений у контекст типологічного та порівняльно-історичного аналізу слов’янських дієслівних систем. Коли такого роду структурний аналіз буде здійснено у всій широті та послідовності, він безсумнівно проллє нове світло на морфонологічний склад та розвиток слов’янського дієслова та наочно покаже те особливе місце, яке займає імператив серед інших граматичних категорій. У дискусійному порядку вже можуть бути висунуті окремі, попередні міркування синтетичного характеру.
Перекл. Бачиш С.